ПОДІЛИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ТА УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Анотація

У статті зроблено історіографічний аналіз історичної літератури
України, в якій відображено причини і чинники поділів Речі Посполитої в останній
третині ХVІІІ ст. й місце у них етнічних українських земель та українців. Виділено три
основних періоди й охарактеризовано особливості та специфіку наукових зацікавлень
вітчизняних істориків суспільним життям, зовнішньополітичним становищем і
геополітичним положенням Речі Посполитої напередодні та під час її поділів. Простежено
тенденції і зміст історіографічного процесу в Україні, пов’язаного з вивченням акцентів, 

чинників і причин поділів Речі Посполитої. Відзначено, що представники дореволюційної
історичної літератури, перебуваючи під впливом російської історіографії, виділяли як
головні причини анархію і слабкість раніш могутньої держави, які спонукали сильні
держави-сусіди піти на її розчленування. В їх роботах ключовою є теза, що ініціатива
поділів належала Пруссії та Австрії, які загарбали значні території Польщі та
підштовхнули Росію до захисту православного населення від польського поневолення і
повернення «русских» провінцій.
Зауважено, що М. Грушевський акцентував увагу на зростаючій залежності
знесиленої утриманням своїх провінцій Польщі від Росії, котра для виправдання
загарбницької політики використовувала дипломатію, «дисидентське» і національне
питання, нейтралізацію українського національного і політичного сепаратизму й
численні війська та пряме втручання в її внутрішні справи. Відзначено, що у візії Д.
Дорошенка через обмеження чисельності військ Польща стала беззахисною перед
збройними інтервенціями. Зазначено, що Н. Полонська-Василенко передісторію поділів
виводила з «Вічного договору», який дозволив Росії втручатися у внутрішні справи Речі
Посполитої під прикриттям оборони православної Церкви.
Наголошено, що І. Тиктор справедливо писав, що Польща не зуміла налагодити дер-
жавної господарки й адміністрації на захоплених непольських землях й віддала їх у руки
магнатів і шляхти, які не подбали про державу.
Підкреслено, що І. Лисяк-Рудницький обґрунтував, що Україна падала під ударами
ворожих сил і несприятливих обставин через брак тяглості української державної
організації та високої культури.
Із істориків української західної діаспори виділено В. Веригу, П.-Р. Магочія і С. Плохія,
які акцентували на взаємозв’язку і взаємозалежності падіння Речі Посполитої та
національно-визвольної боротьби українців і вказали на паралелі руйнування феодальної
системи і поневолення селянства у Франції, та запровадження Москвою кріпацтва і
панської неволі вільним козакам в Україні; ініціативній ролі у поділах Речі Посполитої
Пруссії і Росії та долучені до них Австрії; на європейськості і регіональному характері
України як брамі Європи, якою керували з Санкт-Петербурга, Відня, Варшави та
Стамбула, а також розцінені поділів як драматичних подій у Центральній і Східній
Європі.
На основі аналізу історичної літератури радянської доби зроблено висновок про те,
що, за виключенням праць Л. Коваленка і В. Смолія, в ній переважає концепція визвольної
місії Росії і загарбницької політики Пруссії та Австрії.
Підкреслено, що чільне місце в українській історіографії проблеми посіли праці су-
часних вітчизняних істориків, які вирізняються об’єктивним висвітленням подій у
Речі Посполитій в останній третині ХVІІІ ст., акцентуванні на їх багатофакторному
характері та наголошенні на справжньому господарюванні в ній Росії та обмеженні чи-
сельності польського війська в порівнянні з арміями сусідніх держав, яке разом з ініційо-
ваними царизмом конфедераціями привело її до трьох поділів і повного краху.